Танець кечак, ось уже майже 90 років є візитною карткою острова Балі, є драматичним дійством, сюжет якого заснований на одному з епізодів індуїстського епосу «Рамаяна».
Походження кечака сходить до ритуального трансового танцю сангхьянг дедарі, що відноситься до сакральних і виконується лише при храмах. Власне, кечак – це майстерна інтерпретація сангхьянг дедарі, призначена для іноземного глядача, і промовистий приклад здатності балійців ажурно вплітати свої давні традиції в кон’юнктуру відпочинкової індустрії.
Історія танцю
Танцювальна постановка кечак вперше була продемонстрована у 1930 році. Проте її творці – німецький емігрант, художник, музикант, етнограф Вальтер Шпіс та знаменитий на той час індонезійський танцюрист Уайан Лімбак – доводили шоу до досконалості аж до 1935 року. Творчий дует не втомлювався проводити репетиції, опрацьовуючи найдрібніші деталі рухів танцюристів та відточуючи голосовий супровід дійства.
З ім’ям Вальтера Шпіса, сина німецького дипломата у Москві, пов’язують становлення сучасного мистецтва на Балі. Злісники вважають цього митця поверховим, а створені ним картини, що є симбіозом примітивізму і сюрреалізму, посередніми.
Тим не менш, Шпіс, який прибув на острів у 1923 році, став першим з європейців, хто оцінив та записав балійську музику та почав популяризувати традиційні танці. У його спадщині значиться як створення танцю кечак, а й удосконалення трохи менш знаменитого легонга. У своїх публікаціях він неодноразово повторював: «Ці священні танці… – найбільше враження мого перебування на Балі».
Вальтер Шпіс трагічно загинув, не доживши до 50 років, а ось його партнер зі створення театральної постановки Уайан Лімбак пішов у інший світ у віці 106 років. Все своє довге життя він формував імідж Балі як екзотичного культурного раю та популяризував кечак, відправляючи свою танцювальну групу на міжнародні фестивалі.
Відео: танець кечак в Улувату
Театральна постановка кечак
У постановці танцю кечак беруть участь, як правило, від 50 до 150 осіб. Група складається з чоловіків-співаків, танцюристів та танцівниць. Жінки іноді виконують чоловічі партії, оскільки деякі ролі вимагають особливо плавних, м’яких рухів. Артисти розігрують історію, яка розповідає про викрадення та порятунок принцеси Сити.
У першій дії красуня ходить зі своїм чоловіком Рамою в чарівному лісі, але після того, як коханий вирушає виконувати її забаганку, залишається одна. Цим користується король демонів Равана, який постає перед Ситою образ нещасного старого. Лиходій просить подати йому води і змушує дівчину вийти за межі лісу, що охороняє її.
Равана викрадає принцесу і відводить її до свого палацу. На допомогу Рамі, який прагне звільнити Ситу, приходять його брат Лакшмана та численні друзі, у тому числі улюбленець публіки хитромудрий і спритний Хануман – ватажок ванарів, війська воїнів-мавп. Цих персонажів зображує хор, що ритмічно вигукує склад «чак», який імітує крик мавп. Зрештою, добро перемагає зло – Сита та Рама возз’єднуються під захоплені оплески публіки.
Вигук «чак» є основою назви танцю, оскільки найменування «кечак» (Kecak) є його звуконаслідуванням. Це основа для вокального малюнка, що супроводжує танець і є своєрідною ударною музикою-речитативом. Хор розташовується колами свого роду канделябрів.
У вокалі використовуються лише чоловічі голоси, хорове виконання запозичене з голосового супроводу до танцю сангхьянг дедарі, в основі якого лежить вчинення ритуалу очищення для звільнення мешканців сіл від хвороб та зла.
Хор співаків ділиться на групи із двох або трьох людей, які співають разом. Усі актори сидять поруч, щоб чути один одного та виконувати свої партії синхронно. Найважливішим учасником хору є Юру Тарек (Tarek означає «тягнути»). Він вокалізує найголосніше, задаючи хору темп і подаючи сигнал для переходу від однієї частини до іншої. Його голос (чак-склад) можна чути, наприклад, щоразу перед тим, як «мавпячі війська» запускають нове коло звукового супроводу. Юру Тарек кричить два гучні «чак-чак» або один довгий «ча-а-ак» у темпі, якому має слідувати хор.
Танцюристи одягнені в складні химерні костюми, кожному персонажу відповідає відомий наряд і грим, на відміну від хору, де співаки одягнені у прості чорно-білі саронги, їх торси, часто прикрашені татуюваннями, оголені. Деталізація елементів костюмів, диференціація рухів, поз та жестів танцюристів, їхнє розташування на сценічному майданчику – все це додатково підкреслює образно-символічний сенс танцю кечак.
Балійський танцювальний канон сформувався під впливом танцювального мистецтва півдня Індії, але багато в чому опосередковано через яванську школу. Сучасні балійські танцівниці схожі на своїх попередниць, зображених на барельєфах класичних індояванських храмів. Виконавці-чоловіки засвоїли домінуючу позицію індійського танцю: коліна зігнуті, ноги розгорнуті, тулуб прямий, голова нахилена, особливою виразністю відрізняються відточені рухи долонь та пальців. На відміну від яванських танцюристів, що розігрують дійство в класичній вишуканій техніці (плавно, повільно, з опущеними очима), балійці буквально переповнені енергією: їхні очі широко розкриті, рухи різкі, стрімкі, стрибки високі, немов у кішок чи мавп. Сюжети індійського епосу у танцювальному мистецтві Балі мають власну інтерпретацію.
Важливу роль у танці кечак відіграють даланг – закадровий читець текстів, а також Юру тембанг (tembang можна перекласти як «пісня»), їхні партії безпосередньо пов’язані з танцюристами. Вони озвучують візуальний ряд і коментують дії персонажів, оскільки самі танцюристи мовчать, їхню мову складають жести та пантоміми. Спів та танець суворо синхронізовані, хореографія вивірена у найдрібніших подробицях, лише в деяких епізодах танцюристи можуть допустити імпровізацію. Щоб глядачам було легше зрозуміти суть танцю кечак, перед виставою їм видають брошурки з описом сюжету.
Практична інформація
Танець кечак туристи можуть побачити у балійських храмах індуїстів. На острові існують і спеціальні сцени, призначені лише цього дійства. Вони розташовані в місті Убуді, в селі Бату Булан, у парковому комплексі Гаруда-Вішну-Кенчана, на фантастично красивому пляжі Пандава та інших місцях.
Мабуть, найбільш ефектно виглядає постановка храму Пура Лухур Улувату, розташованого на краю 90-метрового обриву, де колосальною декорацією служать безмежний Індійський океан і передзахідні небеса. Подання починає розгортатися синхронно із заходом сонця, приблизно о 18:00. Глядачам пов’язують саронги, це роблять не тільки для того, щоб вони прикрили коліна, а й заради створення у них відчуття причетності до того, що відбувається на сцені. Воно виникає відразу, як тільки на розташованій амфітеатром сцені з’являються учасники чоловічого хору, одягнені в саронги, у кожного з них за вухом – червона квітка.
Усі виконавці танцю кечак – це не професійні актори, а прості мешканці найближчих сіл та служителі навколишніх храмів. Тим не менш, навіть представляючи адаптоване для туристів дійство, вони поринають у транс під звуки власних голосів. Та й туристів їх «ча-а-ак» цілком може забрати далеко від реальності.
Квитки на виставу зазвичай обходяться в 8-10$. Після вистави з акторами можна сфотографуватись, вони будуть раді надати цю послугу за символічну винагороду.
