Прип’ять

Прип’ять знаходиться за 94 км від Києва та за два кілометри від ЧАЕС. Свою назву місто отримало від однойменної річки, на берегах якої воно стоїть.

Населений пункт Прип’ять було засновано у 1970 році для проживання людей, зайнятих будівництвом та подальшим обслуговуванням ЧАЕС. Електростанції надали ім’я «Чорнобильська» за назвою районного центру. Сам Чорнобиль, розташований за 18 кілометрів від ЧАЕС, не має до неї прямого відношення.

На чільне місце проектування міста ставилася одна мета — комфорт мешканців, для чого була використана унікальна для 70-х років минулого століття «трикутна забудова». Особливістю такого планування є чергування п’ятиповерхових будинків з вищими будинками та більші простори між спорудами.

У 1972 році було покладено перший бетонний блок у фундамент електростанції. Разом з нею зростало і місто — ударними темпами зводилися житлові будинки, кінотеатри, будинки культури, палац піонерів, спортивні комплекси, парки відпочинку. На всесоюзне будівництво їхали люди з усієї країни. Середній вік населення молодого міста був лише 26 років. Щороку в Прип’яті з’являлося на світ понад тисячу маленьких жителів, тому величезна увага приділялася будівництву дитячих садків та шкіл. Місто вважалося зразковим, до Прип’яті постійно привозили іноземні делегації, щоб продемонструвати, як добре живе радянський народ. До середини 80-х років у місті мешкало майже п’ятдесят тисяч осіб 25 національностей.

26 квітня 1986 року, о пів на другу ночі, на четвертому енергоблоці АЕС стався вибух. Величезна радіоактивна хмара накрила Прип’ять. Населення міста далеко не відразу було повідомлено про те, що сталося. Субота, що настала, була сонячною, люди раділи гарній погоді, працювали на дачних ділянках. Діти розважалися на атракціонах, запущених цього дня раніше терміну для створення оманливо спокійної обстановки.

Катастрофічно багато часу було втрачено, жителі міста отримали сильне опромінення, яке згодом призвело до тяжких хвороб та смертей. За часів СРСР техногенні аварії замовчували, щоб не руйнувати віру людей у надійність усього радянського та не сіяти паніку.

І лише більш як за добу, 27 квітня об 11 ранку мешканцям Прип’яті було оголошено про негайну евакуацію. У Прип’ять прибуло 3 поїзди та 1200 автобусів для перевезення людей. З собою городянам дозволялося взяти лише документи, найнеобхідніші носії речі та невеликий запас продуктів. Жителів запевняли, що евакуація є тимчасовою, і після нормалізації обстановки вони зможуть повернутися додому. Ніхто і припустити не міг, що ніколи більше не побачить ні свій будинок, ні місто, яке стало рідним.

Протягом усього трьох годин з 14.00 до 17.00 з Прип’яті було вивезено 49614 осіб. Люди були розміщені в місцях тимчасового перебування, а потім переселені до міста Славутич, збудованого невдовзі після аварії за 50 км від Прип’яті.

На початку травня почалася евакуація з 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС. З постраждалої місцевості було вивезено також понад 60 000 голів сільськогосподарської худоби. Загалом із зони, зараженої радіацією, за 5 років виїхало близько 165000 осіб.

За час, що минув після аварії, Прип’ять була пограбована численними мародерами, які вивезли звідси все, що представляє хоч якусь цінність.

Колишнє місто-казка стало привидом, що дивиться на неживі вулиці порожніми вікнами. Будинки занепали і частково зруйнувалися, бурхлива рослинність захопила вулиці та площі Прип’яті, на вулицях міста стоїть моторошна тиша.

Після аварії у зараженій зоні було виконано роботи з дезактивації, що дозволило суттєво знизити радіаційне тло. Але, незважаючи на це, жити в цій місцевості буде неможливо ще щонайменше сто років.

Наразі все місто обнесене колючим дротом, на в’їзді до Прип’яті встановлено контрольно-пропускний пункт (КПП). У місті живуть співробітники станції, будівельники нового «Саркофагу» та військові. В околицях Прип’яті проживає близько 500 осіб, — «самосели», — люди, які повернулися в рідні місця, не зуміли або не захотіли почати життя в чужих краях.

У місті функціонують лише чотири об’єкти: станція для фторування води, КПП, спеціалізована пральня та гараж для автомобілів, що вивозять радіоактивні відходи.

Щороку, наприкінці квітня, до Прип’яті приїжджає кілька тисяч людей — колишні жителі та ліквідатори аварії. Когось тягне сюди туга за юністю, що пройшла в цих місцях, хтось хоче зустрітися з колегами та друзями та згадати тих, хто чиє життя забрала ядерна катастрофа.

Місця паломництва туристів — об’єкти, пов’язані з аварією на ЧАЕС, та характерні будівлі радянської доби. Екскурсії до Прип’яті одноденні, прогулянка містом триває від 3 до 5 годин.

Атомна електростанція — центр ядерної катастрофи, що стала найбільш руйнівною за масштабом і за кількістю загиблих і хворих. У ліквідації наслідків аварії за кілька років було задіяно 600 000 осіб. Станція функціонувала аж до 2000 року, поки під тиском світової громадськості українська влада не зупинила її роботу. У наші дні найнагальнішим завданням є нормалізація обстановки навколо ЧАЕС.

«Саркофаг» — неофіційна назва споруди «Укриття», створеної для ізоляції зруйнованого вибухом атомного реактора. Унікальну конструкцію цілодобово зводили кілька тисяч людей — треба було якнайшвидше захистити довкілля від радіації. Ціною власного здоров’я, а часто й життя, ліквідатори наслідків вибуху реактора змогли вкластися в рекордно короткий термін — 206 днів. Для будівництва укриття знадобилося 7000 тонн металу, понад 400 000 кубометрів бетону та участь 90 000 осіб. На Саркофазі є оглядовий майданчик, куди допускаються відвідувачі, але тут можна перебувати лише кілька хвилин. Захисна споруда поступово руйнується та потребує термінового ремонту, інакше четвертий блок знову зможе стати причиною смертельної небезпеки.

Поруч із Саркофагом встановлено пам’ятник ліквідаторам аварії — загиблим героям, які не допустили масштабного поширення радіації.

Один із найпохмуріших і найсумніших символів міста — парк атракціонів, який так ніколи й не запрацював на повну силу. Моторошне враження залишається від напівзруйнованих каруселів, що гойдаються на вітрі іржавих крісел і застиглого оглядового колеса. Страшне місце, де особливо вразливим натурам чується далекий дитячий сміх.

Зона відчуження – місцевість, розташована в діаметрі 30 кілометрів від епіцентру аварії. На околицях зони проводяться екскурсії з відвідуванням будинків самоселів, фермерів та своєрідних музеїв. Через те, що це місце стало осередком нелегального туризму, останнім часом посилилися правила проїзду до зони та знаходження в ній. Як не дивно, у місцевих лісах мешкає безліч тварин: зайці, кабани, рисі, коні, ведмеді, борсуки, козулі, вовки. Попри всі негативні прогнози, птахи та звірі не мутували, природа вистояла та розквітла завдяки відсутності впливу людини.

Ще одна з визначних пам’яток Прип’яті – футбольний стадіон, що зарос деревами. Гнітюче враження залишається від виду трибун, що оточують не поле, а молодий гай. Ідеальне місце для тих, хто хоче глянути на планету, з якої зникли люди.

Міст смерті — об’єкт, на якому у квітні 1986 року було зафіксовано найвищий рівень радіації. Городяни не знали про це і приходили на міст, як на найзручніше місце для спостереження за палаючим реактором. Трагічна пам’ятка і зараз є надзвичайно небезпечною для відвідування.

Ставок-охолоджувач для реактора теж один із найбільш забруднених свого часу пам’ятників катастрофи. У каналі, яким в резервуар надходить вода, мешкають величезні соми. Риба завжди випливає до туристів, що її пригодували, полюбили фотографуватися з великими вусачами.

Басейн «Лазурний» працював аж до закінчення функціонування станції, — це було найчистіше та найбезпечніше місце, де відпочивали та купалися ліквідатори аварії.

«Іржавий» ліс, що оточує атомну станцію, зазнав величезної дози радіації. Більшість дерев загинула, а вцілілі набули рудого забарвлення. Ночами мертві стовбури світилися, цьому сприяла реакція взаємодії радіоактивних елементів з деревиною. Під час дезактивації місцевості всі дерева викорчували та закопали, але в наші дні на місці загиблого лісу з’являється молода поросль.

Готель «Полісся» став місцем, де 1986 року розмістився штаб з ліквідації аварії. Дах будівлі був ідеальним місцем для коригування дій пілотів гелікоптерів, що засипають піском аварійний четвертий блок станції. Через два десятки років, що минули після катастрофи, на стінах готелю з’явилися знамениті малюнки «Тіні Хіросіми», що зображують чорні силуети людей, які загинули через радіацію. У наші дні приміщення готелю абсолютно порожні.

Палац культури «Енергетик» — типова споруда радянської доби, що символізує благополучне життя народу. Як і всі будівлі у Прип’яті, ПК напівзруйновано, але на його стінах збереглася мозаїка. Їдальня середньої школи № 3 із сотнями розкиданих по підлозі протигазів — важко віднести видовище, ніби спеціально відрежисоване постановником похмурого фільму-катастрофи.

Найстрашніше і найнебезпечніше місце міста, наближатися до якого смертельно небезпечно — медсанчастина № 126. У підвалі будівлі досі лежить одяг пожежників, які гасили аварійний енергоблок у перші години після катастрофи. Всі ці героїчні люди загинули протягом трьох тижнів після аварії, отримавши немислиму дозу опромінення, що у кілька десятків разів перевищує смертельну.

На згадку про пожежників у Прип’яті встановлено монумент, виготовлений власноруч ліквідаторами наслідків катастрофи. Пам’ятник виготовлений із того ж бетону, яким прихований аварійний енергоблок.

Кожен, хто приїжджає до Прип’яті, вважає своїм обов’язком сфотографуватися на тлі великого бетонного покажчика, встановленого при в’їзді до міста.