Кирилівська церква у Києві

Церква в ім’я святих Кирила та Афанасія будувалася після сходження на київський престол у 1139 році чернігівського князя Всеволода Ольговича на околиці міста — у селі Дорогожичі, поряд з яким знаходився перетин численних доріг, звідки в тому числі по переправі через Почайну. То справді був головний собор Кирилівського монастиря, мабуть, покликаного стати сімейною усипальницею Ольговичів — як і, як усипальницею Мономашичів служив заміський Видубицький монастир, а Ізяславичів — Михайлівський Золотоверхий монастир.

Кирилівська церква стала родинною усипальницею чернігівських князів Ольговичів. 1179 року тут була похована дружина Всеволода Ольговича — Марія Мстиславівна, дочка Мстислава Великого.

1194 року в Кирилівській церкві був похований київський князь Святослав Всеволодович — герой «Слова про похід Ігорів».

У давнину храм являв собою хрестовокупольну, одноголову типово візантійську сакральну споруду, орієнтовану із заходу на схід. З трьома нефами і закомарним перекриттям, аркатурними поясками, смугами поребрика, дво- і триступінчастими амбразурами порталів. Застосовано хрестові склепіння. Підлога з поливної кераміки вціліли значні фрагменти стародавнього фрескового живопису. Товщина стін, споруджених у техніці рівношарової кладки, сягає 2х метрів.

Нартекс відкрито основне приміщення, відокремлюючись від нього широкої аркою. У товщі північної стіни нартекс знаходиться підйом на хори. У південній апсиді в товщі стіни знаходиться хід, який закінчувався на висоті 4х метрів отвором арочної форми.

Після розпаду Київської Русі храм неодноразово ремонтувався та перебудовувався. Чотири бічні куполи були добудовані в XVII столітті гетьманом Самойловичем, Костянтином Острозьким. Після пожежі 1734 року храм було реконструйовано у стилі українського бароко під керівництвом відомого київського архітектора Григоровича-Барського. Перебудови переважно торкнулися склепіння, бічні бані, був прибудований фронтон над входом, оформлені ліпним декором вікна та портали.

Під наглядом Григоровича-Барського у 1748—1760 роках біля церкви було збудовано кам’яні монастирські будівлі. З них збереглася частина огорожі з кутовою вежею, а дзвіницю було знесено за радянських часів.

У 1950-х роках під час проведення земляних робіт під храмом виявлено підземний хід, що веде до численних печерних поховань. Але через 10 років вхід у печери був завалений камінням та залитий бетоном. Ці вимушені заходи вжито після того, як одна зі стін Кирилівської церкви дала наскрізну тріщину. Результатом робіт із зміцнення фундаменту стала фактична консервація підземель.

У XII столітті стіни храму були вкриті фресками (збереглися 800 м.кв. — п’ята частина колись існували). У XVII столітті тимчасові пошкодження стінопису поновили у техніці темпери. Розпис цього часу представлений портретом ігумена Інокентія Монастирського на пілоні південного нефа.

У XVIII столітті за указом Катерини Другий Кирилівський Свято-Троїцький монастир було скасовано. На території монастирських приміщень було створено лікарню, а стіни церкви зсередини повністю оштукатурені та забілені.

У 60-х роках XIX століття під час ремонтних робіт під штукатуркою було виявлено давню фреску. А вже у 1880—1884 роках під керівництвом мистецтвознавця А. В. Прахова у храмі розпочиналися роботи з розчищення старовинних фресок, а загублені фрагменти стародавнього стінопису були оновлені у техніці олійного живопису. До проведення реставраційних робіт професор Прахов залучив близько 30 учнів та викладачів Київської малювальної школи Миколи Мурашка, серед яких нині класики українського живопису: Іван Іжакевич, Іван Селезньов, Сергій Костенко, Микола Пимоненко та ін. Врубель працював у Києві з травня до листопада 1884 року. Врубель написав образи «Архангел Гавриїл» зі сцени Благовіщення, «В’їзд Христа до Єрусалиму», «Зібрання Святого Духа» (на хорах), «Ангели з лабарами», напівфігури Христа, голів пророків Мойсея та Соломона.

Також для мармурового іконостасу храму Врубелем були написані ікони «Святий Опанас», «Богоматір з немовлям», «Ісус Христос» та «Святий Кирило». Образи художник написав під час своєї поїздки до Італії, у 1884—1885 роках. Ікони написані олією на цинкові пластини.