Оперний театр Львова

Його архітектурний ансамбль вимагав особливої прихильності, тому було вирішено будувати його на центральному проспекті міста, незважаючи на те, що тут протікала річка Полтва. Річку було взято в колектор, а під фундамент уперше в Європі були використані бетонні блоки.

Перший камінь у фундамент Оперного театру було закладено 1897 року. Проектом театру займався, видатний на той час, архітектор у Європі – Зигмунт Горголевський. Будівництво театру триває близько трьох років, коштом міської скарбниці та простих громадян тодішнього Львова та його околиць. Вартість будівництва театру складала 2,4 мільйони австрійських крон.

Над будівництвом та оздобленням працювали найкращі майстри Львова та всієї Європи: П.Війтович, Т.Баронч, О.Попель, Т.Попель, Є.Печ, Т.Рибківський, М.Герасимович, С.Дембицький, З.Розвадовський, С.Рейхан.

Пишний фасад будівлі прикрашений багатим скульптурним декором: колонами, нішами, балюстрадами. Над головним карнизом фасаду здіймаються вісім муз, над ними – композиція „Радості та страждання життя”. Фронтон завершується тріадою бронзових статуй Генія драми, комедії, трагедії, і центром – Слави, із золотою пальмовою гілкою у руках.

Інтер’єр театру теж вражає своєю красою. При прикрасі була використана позолота (пішло кілька кілограмів золота), різнокольоровий мармур, розписи та чудова скульптура. На прем’єрах вистав можна побачити чудову сценічну завісу „Парнас” (1900 рік), роботи відомого живописця Генріха Семирадського. Це творіння – алегоричне трактування сенсу життя у постатях Парнаса. Великий Міський театр (так Львівський Оперний театр мав назву до 1939 року) відкривається 4 жовтня 1900 року.

На урочистому відкритті збирається вся еліта тогочасного мистецтва та делегації із різних європейських театрів. Цього дня на сцені театру прем’єра лірико-драматичної опери „Янек” В.Желенського – про життя карпатських верховинців. Головну партію співає визначний український тенор – Олександр Мішуга.

Львівську оперну сцену ощасливили виступами всесвітньо відомі виконавці: Олександр Бондровський, Олена Рушковський-Збоїнська, Ян Кепура, Яніна Королевія-Вайдова, Джемма Белінчіоні, Маттіа Баттістіні, Ада Сарі та ін.

Яскраву сторінку в історії театру вписали співаки-українські: О. Любич-Парахоняк, О. Руснак, Є. Гушалевич, О. Носалевич, О. Дідур, О. Мішуги, М. Менцинський., С. Крушельницька та ін., мистецтво якої стало національною гордістю народу та набуло всесвітнього визнання.

Під час недавнього соціологічного опитування більшість львів’ян беззастережно надали перевагу львівській Опері як символу Львова. Оперний театр імені Соломії Крушельницької у цьому питанні значно випередив Волоську церкву, Домініканський собор та церкву Юра. А завдяки Національному банку України кожен громадянин нашої країни у будь-якому її куточку може милуватися силуетом цієї знаменитої будівлі. Львів’янам ніколи не набридає повторювати, що нашій Опері немає рівних в Україні і вона є однією з найкрасивіших у Європі та світі.

Будівлю львівського Оперного театру завершили у 1900 році за проектом талановитого архітектора Зигмунта Горголевського. І перша легенда Опери виникла відразу після смерті архітектора.

Розповідали, що Горголевський через рік після завершення будівництва наклав на себе руки через те, що підземні води Полтви, які протікали під самим театром, підтопили будівлю і вона потріскалася. Насправді ж під час будівництва театру для Полтви проклали обвідний канал, а Горголівський помер з іншої причини. Проте львів’яни не забувають, що все ж таки під бруківкою проспекту Свободи течуть води неспокійної річки, і навіть за радянської влади забороняли під час святкових парадів біля Оперного рух важкої військової техніки.

Першим директором Оперного театру був Павліковський, який так закохався в оперу, що часто доплачував до театральної каси власні гроші. Оскільки пишні постановки та запрошення іноземних знаменитостей вимагали величезних витрат, директору-аматору довелося продати свій маєток у Медиці, щоб урятувати від фінансових труднощів улюблене дітище. Сам директор вважав собі великим щастям зрідка з’являтися на сцені театру статистом у другорядних ролях.

Львівська опера має свої романтичні трагедії. На початку минулого століття через нещасне кохання до однієї співачки театру наклав на себе руки відомий львівський окуліст Бужинський. А 1912 року через жахливу ревнощі застрелив свою заміжню пасію, актрису Янину Огінську-Шендерович відомий львівський ловелас, юрист і банкір Станіслав Левицький.

Справді, неймовірно цікава легенда пов’язана з чудовою завісою «Парнас» львівської Опери, яка справно служить театру вже понад сто років. Коли будівництво театру йшло до завершення, засновники Опери вирішили, що завіса в ній має бути такою ж помпезною та урочистою, як і сама будівля. І послали знавців-фахівців до театрів Європи, щоб ті підібрали завісу, яка краще підходила б до Львова. Більше посланцям сподобалися завіси у Міланському театрі та у театрі Кракова. Як згодом з’ясувалося, їх автором був відомий художник Генрік Семирадський, до речі, поляк, народився в Україні. Йому й зробили замовлення на театральну завісу.

Майже чотири роки, поки йшло будівництво театру, художник працював над своїм шедевром, але, на превеликий жаль, коли роботу було закінчено і треба було відкривати театр, виявилося, що грошей на викуп завіси засновники не мають. Театр будувався в основному на пожертвування меценатів, але вони заявили, що більше грошей не дадуть.

Замовники, похнюпившись, вирушили до Італії і повідомили Семирадському, що грошей, щоб заплатити за його роботу, немає. Художник виявився людиною напрочуд доброю, не розгнівався на невдах, а повів їх у свою майстерню і показав завісу. Львів’яни втратили мову і цілий день простояли, милуючись шедевром, про який вони стільки мріяли. Коли вже був пізній вечір, гостей попросили залишити майстерню. Усю ніч львівські любителі мистецтва сперечалися про мистецькі нюанси величної картини, а тільки спалахнув ранок, вони вже були біля дверей майстерні і просили Семирадського ще раз показати їм завісу, щоб вирішити художню суперечку. Художник сам зацікавився суперечкою та разом із гостями провів біля завіси кілька годин. Наступного дня львів’янам треба було вже йти додому і вони знову просили майстра якось показати їм свій шедевр.

І тоді Генріх Семирадський зрозумів, що ніхто так не оцінить і не покохає його картину, як ці люди і ніде у світі вона не буде так добре виглядати, як там, для якого була призначена. І митець зробив чудовий вчинок – подарував плід свого натхнення львівській Опері. Це було якраз напередодні відкриття театру у 1900 році, а вже 1902 року художник помер, але його чудова робота і дотепер радує вишуканий художній смак львів’ян.

У львівській Опері не лише люди, а й скульптури неодноразово обростали легендами. Так, предметом однієї з найнеймовірніших суперечок, які були у нашому місті, стала головна скульптура Опери «Слава», що увінчує фронтон будівлі. Професор Львівського університету Марс багато років викладав акушерство та гінекологію і одного разу проходячи з друзями повз театр, посперечався, що «Слава» не випадково має такий округлий животик. Професор заприсягся своєю науковою честю, що такий живіт буває тільки у жінок на четвертому місяці вагітності. Щоб підтвердити свої слова та виграти парі, Марс пішов до скульптора, який ліпив «Славу» і взяв у нього адресу натурниці, яка позувала йому під час роботи. У натурниці справді виявилася дитина. За датою її народження принциповий професор таки зміг підтвердити свою правоту та довів, що наша львівська «Слава» справді вагітна.