Замок Хартхайм

Маєток Хартхайм розташовується вздовж річки Дунай. У 1130 в документах єпархії Пассау згадувалася сім’я Хартхайм. Власники замку були служителями єпископа Пассау. У 1287 році в документах на володіння замку згадуються три брати: Конрад, Петро та Генріх. Проте вже 1323 року сім’я Хартхайм зникає зі списку власників замку. У середині XIV століття замок складався з однієї вежі та навколишньої її низької стіни, так само вздовж стін був виритий неглибокий рів.

Після зміни кількох власників замок знаходить постійних господарів в особі сім’ї Аспан. На початку 30-х років XVI століття будинок замку перебудовується у стилі Ренесансу. Зводяться чотири кутові башти і одна головна біля стіни. Після цієї перебудови замок більше не змінював своєї структури.

У 1799 році замок набуває принца Георга Адама. У цей час замок був у поганому стані. З документів про власність історики знаходять інформацію про те, що на початку ХІХ століття у замку були відсутні двері, вікна, а в деяких приміщеннях навіть стелі. 1898 року принц Генріх Стархемберг Камілло віддає замок на пожертвування Католицької церкви. Після чого в будівлі замку утворюється лікувальний заклад для душевнохворих та інвалідів, за якими вели догляд черниці-палатинки.

З 1900 року по 1910 рік проводяться ремонтні роботи, після чого всі господарські прибудови та основна будівля замку адаптується під лікувальний заклад. 1926 року сходи в замку замінюють ліфтом.

У період Другої світової війни замок використовується нацистами як центр евтаназії. Після війни місцевою владою замок переробляється під музей, присвячений пам’яті загиблих у концентраційних таборах та центрах евтаназії.

У роки Другої Світової війни у ​​замку було організовано величезний центр з насильницької евтаназії під керівництвом рейху комісара охорони здоров’я Третього рейху Карла Брандта. Усі заходи, які здійснюються у замку, на той момент були частиною так званої Акції Т-4. За весь час користування замком як нацистський «Інститут евтаназії» в результаті «лікування» загинули від рук лікарів 18 269 осіб у період з 1940 по 1941 рік. І це був лише перший етап акції.

Загалом у замку загинуло близько 30 тисяч людей. Під час цієї акції знищувалися люди, які страждають на невиліковні хвороби, психічно хворі та непрацездатні. У більшості випадків родичі хворих не знали про долю своїх рідних, які лікуються в лікарняних центрах. Багато пацієнтів центру евтаназії були ув’язненими концентраційних таборів, які перебували у верхній частині Австрії. Також серед пацієнтів були і злочинці, з особливо кримінальним минулим.

Нацистські лідери виправдовували ці «дезінфекції» економією коштів за утриманням хворих, а також загальним здоров’ям зростаючої нації. У ході «Акції Т-4» у різних центрах насильницького умертвіння загинуло 70 273 особи. З розрахунку німецьких економістів на той час річна економія цих хворих становила близько 88 мільйонів марок. Враховуючи те, що ці хворі могли прожити ще 10 років, з цього випливає, що економія на утриманні цих хворих одне десятиліття становила 880 мільйонів марок.

У ході евтаназії було вбито багато відомих діячів, серед них: Бернхард Хайнц Манн (1903-1942), німецький католицький священик; Карас Фрідріх (1895-1942), американський католицький священик; Ян Ковальський (1871-1942), польський єпископ Старої католицької церкви Маріавітес; Іда Малого (1894–1941), австрійський художник; Неунгеусерер Готфрід (1882-1941), американський чернець-бенедиктинець; Сілтен Вернер (1893-1942), протестантський богослов. Серед пацієнтів інституту умертвіння було чимало здорових людей, супротивників нацистського режиму. У деяких медичних картах була не хвороба, а приналежність до одного з трьох класів: противник нацизму, комуніст або польський фанатик. У Хартхаймі було вбито близько 310 діячів духовенства.

Після розслідування виявився повний склад головного персоналу центру евтаназії:

• Ервін Ламберт – головний інженер з будівництва газових камер та крематорію;
• Рудольф Лонауер – головний лікар, який керує всіма операціями з евтаназії, також був керівником психічної лікарні в Лінці;
• Вінсент Ногель – головний робітник у крематорії;
• Франц Рейхляйтнер – інспектор карного розшуку, головний у справах злочинців-пацієнтів у замку, пізніше стає комендантом табору смерті «Собібор»;
• Георг Ренно – заступник головного лікаря Рудольфа Лонауера, психіатр;
  Антон Майєр – “медбрат”;
• Франц Штангль – інспектор Гестапо, пізніше комендант Треблінки;
  Йозеф Валластер – наглядач у крематорії, пізніше наглядач у концтаборі «Собібор»;
• Крістіан Вірт – начальник інформаційного бюро, керував транспортуванням хворих із концтаборів, пізніше стає комендантом табору смерті «Белжець».

У замку досі збереглася документація того, що відбувалося в Хартхаймі під час націонал-соціалістичного режиму. На даний момент у замку організовано меморіал, присвячений жертвам нацистського режиму, який щорічно відвідується величезною кількістю туристів. У 1997 році уряд Австрії вирішив відремонтувати замок та організувати меморіал. У ході реставрації було виявлено приміщення, де відбувалися масові вбивства хворих. Саме у замку Хартхайм було вперше застосовано газові камери. В автобусному парку та садах замку було виявлено численні поховання, в яких було виявлено останки людей спалених у крематоріях замку.

У замку Хартхайм встановлено понад 40 меморіальних дощок, присвячених жертвам концентраційних таборів та центрів евтаназії.

Французький меморіал, присвячений пам’яті французьких в’язнів табору смерті «Маутхаузена», є першим меморіалом, встановленим у замку після війни. Він був збудований у 1950 році Амікалем де Мотозаном. Меморіал розташований у північній стороні замку поряд із навколишнім селом. На камені меморіальної дошки вибито напис: “Honneur aux Francais Victims de la Barbarie Nazie Morts an Hartheim pour la France et la Liberte du Monde”. У перекладі російською мовою: «На честь французьких жертв, які загинули внаслідок нацистського варварства в Хартхаймі за свободу Франції».

У жовтні 2001 року було збудовано меморіал Дунайським Банком, що знаходиться на широті села Гстокет. У цьому селі відбувалися викиди останків жертв евтаназії до Дунаю. На меморіальній дошці висічені слова: “The water erased the tracks which the memory keeps”. У перекладі російською: «Вода стерла сліди, але зберегла пам’ять». Автором цих рядків є Франц Рігер, який жив у цьому районі Австрії.

Монумент споруджено місцевою владою у 2003 році на честь пам’яті жертвам націонал-соціалістичного режиму, бійцям опору Ігнацу Шуман та Леопольду Хілгарт. Пам’ятник розташований у східній частині замку, поряд із входом у службові споруди. Автором монумента є Герберт Фрідл.

Під час археологічних розкопок у 2002 році у східній частині замку археологи виявили масові поховання людей, зокрема попіл спалених трупів у крематоріях замку. Аналіз останків підтвердив, що останки належать людям і вони датуються 1939-44 роками. Відповідно до закону про Добробут могил, місце, де виявлено людські останки, було оголошено цвинтарем. 27 вересня 2002 року відбувся офіційний похорон та організований цвинтар за проектом Герберта Фрідла.