Каппадокія

Феномен Каппадокії полягає в тому, що вона не є творінням рук людських, а є унікальними природними утвореннями. В результаті геологічних катавасій та підняття гірських гряд на півдні понад 60 млн. років тому, у цьому районі утворився активний вулканічний ланцюг, що викидав неймовірну кількість попелу та лави, які планомірно відкладалися у шари. Місцевість піднялася на 200 м, і з роками попіл перетворився на туф, лава – на базальт.

Під впливом вітру, дощів, перепадів температур відбувалася ерозія здавалося монументальним зовні, але м’якого і нестійкого туфу. Через тисячоліття світ божий з’являється ця нереальна сюрреалістична картина: немислимі каньйони, ” труби фей ” , химерні постаті і ” гриби ” – все тут нагадує казкових героїв чи міфічних чудовиськ, і неможливо повірити, що це створено самої природою.

На жаль, те, що створило цю фантастичну місцевість, її ж і загубить – ерозія продовжується досі, а отже, колись уся ця краса зникне.

Каппадокія – перехрестя цивілізацій та арена багатьох воєн. За часів 2-1 тис. років до нашої ери тут панували хети, перси, греки, римляни, араби і, зрештою, тюрки-сульджуки. Через неї проходили великі шляхи – з Китаю до Європи, та з Великого степу на Близький Схід.

Але найважливішу роль Каппадокія зіграла у розвитку та існуванні християнства -вона стала притулком для перших християн, які змогли тут сховатися від гонінь нетерпимої і всеосяжної Римської імперії. Рятуючись від винищення, перші християнські громади потай витовкували в цих м’яких скельних породах житлові будинки та склади, храми та цілі міста. Деякі підземні міські комплекси Каппадокії йдуть під землю до 50 метрів (Дерінку), включають до 10 рівнів – з безліччю ходів, сходів, унікальними системами вентиляції та водопостачання, що діють досі. У регіоні налічується понад п’ятсот скельних церков та храмів, у багатьох з яких збереглися фрески IX-XI та ранніх віків. Тут святі Петро та Павло на рубежі століть читали свої перші проповіді.

Ця дивовижна земля, овіяна тисячами легенд, може вважатися одним із найцікавіших, незбагненних, і водночас кілька незаслужено забутих регіонів Туреччини. Якби туристи, які потрапляли на її курорти, знали, скільки вчених чоловіків усього світу досі б’ються над загадкою виникнення цього місця, над питанням, хто ж були його творці та перші жителі – вони б нізащо не пропустили нагоду побачити Каппадокію на власні очі! На перший погляд, ця місцевість досить малоприваблива. Великі простори зруйнованих ерозією скель і ледь прикриті зеленню неглибокі долини дрібних річок справляють враження безплідних земель, що не заслуговують на увагу.

Власне, це їх і врятувало – під час численних вторгнень різні армії загарбників просто ігнорували ці краї, бажаючи володіти мальовничими областями узбережжя. Що дозволило сформувати та зберегти колорит цих місць, їхню первозданну атмосферу і навіть культурні традиції. Шлях до Каппадокії проходить мальовничою дорогою вздовж кромки чудового озера Туз Гелю (Солене озеро). Найвідоміші історичні ділянки регіону розташовані в межах своєрідного трикутника, окресленого дорогами між містами Невшехір, Аванос та Ургюп, наприклад, чарівні скельні церкви біля сіл Чавушин, Учхісар та Ортахісар.

У межах цієї області знаходиться 9 скельних міст і монастирів усіх розмірів та епох, і має статус національної пам’ятки село Гереме, де люди досі будують будинки за давньою технологією. Назва “геремі” в перекладі з турецької означає “невидима”, що говорить сама за себе, навколо неї зосереджена основна частина пам’яток, що і перетворило мальовниче село на якийсь туристичний центр. Сьогодні Національний парк Гереме (це майже 300 кв. км) знаходиться у списку Світової спадщини людства ЮНЕСКО. Краса і грандіозність храмів Каппадокії в Туреччині ставиться в один ряд із легендарними храмами міста Петра в Йорданії, вирубаними в чудових рожевих скелях.

У місті Конья знаходиться музей-усипальниця всесвітньо відомого турецького поета, мислителя та містика Мевлани Джелаледдіна Румі, який жив понад 800 років тому. Засновник неортодоксального ісламу, він помер у Коньє, центрі сельджукської держави, але честь вважатися батьківщиною Джелаледдіна Румі оспорюють Туреччина, Пакистан та Індія.

Славу такого масштабу Румі, серед великої літературної спадщини якого були вірші та богословські трактати, здобув завдяки утворенню легендарного ордена Мавлаві (Mawlawi), члени якого прагнули досягти єднання з Богом за допомогою танцю Сама, “ровесника Всесвіту”. 2007 рік був оголошений ЮНЕСКО роком поета та мислителя Мевлана Джелаледдіна Румі, творчість, праці та погляди якої вплинули на розвиток не тільки турецької, а й світової філософії та літератури. Мевлан Румі революційно пропагував високий статус жінки як символ прекрасного, а не способу задоволення різних потреб чоловіка.

До уваги туристів обов’язково буде представлений знаменитий танець дервішів, побачити який (щороку у грудні) спеціально прилітають послідовники Мевлани Джелаледдіна Румі з усього світу.

Невшехір – найбільше місто Каппадокії, з населенням близько 70 тис. людина. Він був заснований майже 4000 років тому при хетах, які повільно просувалися по річці Кизил Ірмак, що протікає неподалік. Тоді це місто називалося Нісса. Невхешир був свідком усієї турецької історії, даючи притулок різним народам. Єпископом Невшехіра свого часу був один із отців православної церкви – богослов і філософ святий Григорій Ніський.

Найбільша кількість залишків внутрішньоскельних церков, підземних притулків і святилищ, що знаходяться на території Невшехіра, відноситься до візантійського періоду. Після підземні печери використовувалися лише як укриття під час нашестя арабських та сасанських племен. На високій горі Невшехіра знаходиться музей ісламського філософа та містика Хаджі Бекташ-і-Велі, засновника ордена Бекташів, духовного покровителя яничарів.

Одними з найцікавіших місцевостей Каппадокії, розширених першими християнами, можна назвати міста Дерінкую і Каймакли, де було виявлено близько 40 величезних підземних поселень, в яких у світанку їх жили до тридцяти тисяч людей. Тут немає мальовничих веж-грибів, настільки характерних для інших скельних комплексів Каппадокії, зате в глибину багато хто йде на 20-30 метрів (до 80-ти в Деринку), і це при тому, що частина поселень не розкопана і на третину.

Походження цих підземних міст деякі вчені відносять до часів хетів (1900-1200 рр. до н. е..), інші – до більш ранніх періодів історії. Розташування об’єктів тут практично повністю повторює звичайне наземне місто – мережа вулиць з маленькими житловими будинками-печерами, підземні площі, чорні від диму кухні, складські приміщення і винні преси, круглі двері-пробки з бійницями для стрільців і багато кілометрів багатотисячних вентиляційних шахт – небачена температура до 27 градусів. Збоку іноді нічого не видно, крім маленького отвору-входу. Часом і не здогадаєшся, наскільки великими можуть бути приміщення, що приховуються всередині.

На цей час у Каймакли розкопано п’ять рівнів цього міста з восьми прогнозованих, проте, за оцінками вчених, це далеко не межа. До того ж, найдовший тунель з Дерінкую, як вважається, веде саме в Каймакли, а отже, не виключено і загальний підземний простір цих міст.

У бронзовому столітті в Каппадокії виникло місто гончарів – Аванос. Він розташований на березі турецької річки Кизил-Ірмак (“червоної річки”), вода якої має особливе забарвлення через склад місцевої глини. Ця глина використовується для виробництва керамічних виробів за технологіями, що збереглися ще з часів хетів. Кожен виріб сушать протягом трьох днів на сонці, після чого відправляють на випал.

У грубку додають не лише дрова, а й солому, пучки овечої вовни та сушений кишміш. Завдяки такому методу випалу, посуд, зроблений в Аваносі, дзвенить немов дзвіночок, якщо по ньому клацнути пальцем. Гостям міста обов’язково покажуть місцеві традиції та секрети гончарної майстерності.

Місто відоме своєю фортецею, вирубаною в скелі, що стоїть на вершині пагорба. Фортеця «Учхісар» – це єдине у своєму роді скельне поселення, з вежами та шпилями з білого туфу, розташованими навколо центрального піку, на якому вона й височить. Ця величезна скеля схожа на швейцарський сир з дірками – вся фортеця поцяткована кімнатами, тунелями і лабіринтами. З вершини скелі відкривається шикарний краєвид на всю долину. Піднявшись на неї можна охопити поглядом майже всю Каппадокію. Звідси видно також і таємничу Долину любові, з якою пов’язано безліч легенд та історій. Є можливість відвідати розташовані поруч Долину Деврент, Долину Голубів та церкву Святого Симона.

Найбільше приваблює туристів у Каппадокії музей просто неба в долині Гереме (Goreme). Поза всякими сумнівами, чернечі келії, розписи в церквах цієї долини — видовище вражаюче, але те, що саме місце обгороджене канатами, а стежки рясніють вказівниками, дещо зменшує радість цієї подорожі.

Герем був одним з найбільших центрів християнства з VI по X ст. Тут також можна побачити візантійське мистецтво, провінційне, багате на відтінки та емоційне забарвлення, яким так не вистачає сучасним їм константинопольським творінням.

Розписи сильно пошкоджені, зокрема, написами, виконаними самими візантійськими греками. Вважалося, що якщо шматочок фрески кинути у воду, вона набуває магічної цілющої сили. До того ж прохачі залишали свої імена та дату відвідування на стінах, у тому місці, звідки видобуто шматочок розпису, щоб бути впевненими, що Бог вніс їх до списків.

Пізніше були понівечені – позбавлені осіб – Христос, Марія та святі. «Постаралися» місцеві жителі-мусульмани, для яких зображення людини — єресь, якщо її не виконав сам Господь. Вважалося, що безликі постаті — мертві.

Найпопулярнішими символами Каппадокії, звичайно, можна назвати знамениті скельні утворення, величезні кам’яні гриби, розкидані по долині неподалік міста Зельве. Що це таке? Залишки стародавніх замків чи гігантські труби, що стирчать з-під землі? Місцеві жителі називають їх “peri bacasi” – «каміни фей». Туристам тут повідають казкові історії про феїв, які ночами вилітають зі своїх підземних камінів, щоб подарувати людям віщі сни. Насправді ж «каміни фей» — справа рук вітру та дощів, коли базальтові породи покривали туф повністю, але згодом залишилися лише на «капелюшках» кам’яних грибів. Під базальтовими «капелюшками» явно помітна горизонтальна лінія, що розділяє туф і скельні породи, процес руйнування триває й досі. Шийки туфових конусів стають все тоншими і тоншими, так що через кілька тисяч років «шапка» каміна може просто впасти додолу.

Безумовно, неможливо в одній екскурсії побачити всю красу і відгадати всі загадки цього приголомшливого краю, “найнасиченіша” площа якого понад 300 кв. кілометрів. Тому бажаючим відчути масштаб і охопити одним поглядом цю чарівну країну, радимо не проґавити унікальну можливість під час екскурсії оглянути все з висоти пташиного польоту (від 300 до 1200 м). Не варто й казати, що година в повітряній кулі над Каппадокією – це пам’ять на все життя. Аеростати піднімаються на світанку, коли чудовий вогняний диск млосно сходить через знамениту гору Ерджіас. Тут вранці повітря практично не рухається, через що кулі неспішно пливуть вздовж ущелин, хоча черговість огляду місць, звичайно, залежить і від напряму потоків вітру.

З повітряної кулі можна в повному обсязі насолодитися красою тутешньої природи, всіма долинами – Любові, Голубів, Фей, музеєм просто неба Гереме, і все це – неспішно прогулюючись небесним склепінням. За рахунок можливості зависання кошика, відкривається чудовий краєвид на міста та села, що стоять навколо, і виникає схожість з відвідуванням високого оглядового майданчика. Пілоти цих чудових куль віртуозно лавірують серед численних туфових стовпів, веж та пірамід, так що ця подорож, як і сама Каппадокія, нікого не залишить байдужою.

Було б дивно, якби таке загадкове місце як Каппадокія, практично ровесник єгипетських пірамід, не викликало б суперечливих суперечок, не породжувало б вражаючих гіпотез і наукових відкриттів, що продовжуються досі. Все частіше можна зустріти наполегливі заяви не письменників-фантастів, а вчених чоловіків з усього світу, що вік цих місць набагато більше, ніж прийнято вважати, і що перші християни, безумовно, вклали свій внесок у розвиток цих місць, але не були їх творцями. І, судячи з деяких фактів, така версія має право на існування.

Найбільше підземне місто, розташоване в турецькій провінції Невшехір. Місцеві археологи впевнені, що розкопали далеко не все – “внизу” залишилося ще приблизно 20 поверхів. Всього в Туреччині, в районі Каппадокії, зараз археологи розкопують відразу 200 підземних поселень. Вчені досі не можуть зрозуміти: звідки взялася ця імперія підземель, хто її збудував і, найголовніше, ХТО ТАМ ЖИВ?

«Офіційно підземні міста Каппадокії вважаються притулком перших християн, — пояснює Сулейман Комоглу, професор археології з Невшехіра. — Християни ховалися під землею з часів імператора Нерона, коли їх почали переслідувати римляни. Туреччини, “підземний світ” існував ще в VI столітті до н.е., в часи правління царя Фрігії Мідаса – того самого, що, згідно з легендою, перетворював речі в золото. віз із конем. Відповіді є на багато питань, крім одного: що це була за цивілізація?

“І християни, і фригійці вже знайшли ці приміщення порожніми, – стверджує Рауль Сальдівар, фахівець з археології з Лос-Андже-лісу, який уже п’ять років живе і працює в Нев-шехірі. – У 2008 р. провели радіовуглецевий аналіз. Він показав, що мегаполіси вирубані в скелях приблизно в… скелі”. зберігали тонни золота. Розкопки підняли на поверхню сотні кісток домашніх тварин, але… ні одного скелета місцевого жителя. світ. Чи тільки в Туреччині?

“У нас не дуже багато прямих доказів. В основному, вчені здатні висувати лише досить туманні гіпотези”, – вважає професор історії Університету Стамбула Ібрагім Бейхан, – хоча по крихтах інформації, що вдалося зібрати під час багаторічних археологічних розкопок в Каппадокії, вже можна зробити висновок: приблизно 5 раса про гномів. Це були низькорослі люди, які збудували багатоярусні міста всередині печер і зв’язали їх один з одним тунелями. Наразі мене цікавлять два питання. Перший: чому ці люди воліли жити в сутінках? І другий: куди ж вони зникли?

70-річний археолог Мухаммед Джейдабар, який займався розкопками одного з головних підземних міст турецької Каппадокії – Озконака, вважає, що “перший шар” підземель – 10-12 поверхів – це лише верхівка айсберга. Свого часу він навіть дав інтерв’ю “АіФ”, де не виключив: глибина прихованих поселень може досягати сотні поверхів, а то й більше: “Ми копаємо та копаємо десятиліттями. Щойно розчищаємо від землі один поверх, як за ним одразу виявляється інший. Самому цікаво, чим у результаті все закінчиться”.

…На жаль, досі залишається невідомим, що за раса населяла 5000 років тому десятки підземних міст Каппадокії. Оскільки під час розкопок не вдалося виявити скелетів жителів печер, у вчених є лише теорії: або ліліпути самі залишили свої міста і повернулися на поверхню, змішавшись з людьми, або невідомо пішли вглиб, або були взяті в полон завойовниками і введені в рабство. “Думаю, в майбутньому ми отримаємо точну відповідь, – запевняє археолог Мухаммед Джейдабар, – наука не стоїть на місці!” Залишається сподіватися, що так воно й буде.