Острів Вогняна Земля (Isla Grande de Tierra del Fuego) – найбільший острів Південної Америки здається одночасно і чудовим, і дуже непривітним. До останнього льодовикового періоду він був з’єднаний з материком. А сьогодні тут змішуються води Атлантичного та Тихого океанів. Простори півночі та сходу переходять на південному сході у химерний, нежилий, негостинний ландшафт. Лише вершини гірських хребтів, що затонули після льодовикового періоду, височіють із моря на берегах Магелланова протоки. Найзахідніший з островів називається Дезоласьйон, що означає: «безнадійність».
Визначна пам’ятка відноситься до країн: Чилі, Аргентина.
Загальна інформація
Коли Магеллан повідомив Карла V про стовпи диму на великому острові, король вирішив дати останньому ім’я Вогненна Земля. Це був дим від багать вона (індіанці називали себе «селк-нам» – люди), які вже понад 10 тис. років жили тут полюванням на гуанако. Невдовзі після першої експедиції (1879) на Вогненну Землю держава віддала тутешні землі під вівчарство, тим самим витіснивши індіанців. Щоправда, й ті швидко перебудувалися, адже вівцю спіймати легше, аніж швидкого гуанако. Пізніше у центрі острова виявили золото, і життєвий простір індіанців ще більше скоротилося. Так вони поступово зникли з лиця землі.
Індіанці Вогненної Землі
«Вигляд вогнеземельців, що сидять на дикому занедбаному березі, справив на мене незабутнє враження. Перед очима з’явився образ – ось так само колись сиділи наші предки. Ці люди були зовсім голі, тіла прикрашені, сплутане волосся звисало нижче плечей, роти розкрилися від подиву, а в очах причаїлася погроза… Я міг статися як від тієї сміливої мавпочки… чи того старого бабуїна… так і від дикуна, який відчуває задоволення, мучивши ворогів, і приносить у жертву. Він без найменших докорів совісті вбиває немовлят, ставиться до жінок, немов до рабів, він не знає, що таке правила пристойності і повністю залежить від безглуздих забобонів», – так описував тубільців Вогненної Землі Чарльз Дарвін, який добрався до цих місць у 1832 на кораблі «Біг. Вчений був уражений примітивним способом життя дикунів і спочатку побачив у них мало людського.
У той же час англійський дослідник Вільям Паркер Сноу, який відвідав Вогняну Землю в 1855 р., описував місцевих аборигенів зовсім інакше: «…багато вогнеземельців, що живуть на східних островах, мають приємну і навіть привабливу зовнішність. Розумію, що це суперечить тому, що описував у своїх працях містер Дарвін, але я кажу лише про те, що сам бачив…». Вчений у своїх працях зазначив, що індіанцям відомий інститут сім’ї: «Я був свідком прояву глибокої любові та ніжності по відношенню до своїх дітей та один до одного».
Склад життя індіанських племен, що населяли колись територію Вогненної Землі, звісно, міг здатися будь-якому європейцю того часу примітивним і варварським, проте в них існували своя культура, мова та релігія, які, на жаль, залишилися маловивченими, адже незабаром після відкриття архіпелагу. Стійкі й витривалі стосовно суворого клімату своєї батьківщини, вони виявилися безпорадними перед хворобами, які принесли з собою європейці: кір і віспа забрала життя тисяч тубільців. А що не зробила хвороба, довершило жорстоке поводження з ними «нових господарів» землі. На сьогоднішній момент не залишилося жодного чистокровного корінного жителя Вогненної Землі: останній індіанець племені вона помер у 1974 р., а останній яган – у 1999 р.
Індіанці Вогненної Землі отримали у науці назву фуегіни. Вони поділяються на кілька племен: серед яких були індіанці каное (indigenas canoeros) -ягани (ямани) і алакалуф (кавескар), що добували собі їжу виключно рибальством і збиранням, піші індіанці (indios a pie) – індіанці вона (селк-нам), промишля.
