Аргентина

Аргентина займає південно-східну частину материка Південної Америки, східну частину острова Вогненна Земля та прилеглі острови Естадос та ін. Межує на заході з Чилі, на півночі з Болівією та Парагваєм, на північному сході — з Бразилією та Уругваєм. На сході омивається водами Атлантичного океану. Береги порізані замало, лише естуарій Ла-Плати врізається в сушу на 320 кілометрів. Територія Аргентини витягнута у меридіональному напрямку. Найбільша її протяжність із півночі на південь становить 3,7 тисячі кілометрів. Велика протяжність морських кордонів зіграла значної ролі у розвитку її зовнішніх економічних зв’язків.

Площа 2,8 млн км² (без Фолклендських, або Мальвінських, островів – спірної між Аргентиною та Великобританією території).

Природа Аргентини різноманітна внаслідок великої протяжності країни з півночі на південь та відмінностей у рельєфі. За будовою поверхні країну можна поділити приблизно по 63° з. д. на дві половини: рівнинну – північну та східну, піднесену – західну та південну.

Уздовж усього західного кордону Аргентини простягаються Анди, підняті переважно під час альпійського гороутворення. Вони відрізняються складністю та різноманітністю геологічної будови. На північному заході, між північним кордоном країни та 28° пд. ш., на висоті 3000-4000 м лежить широке замкнуте вулканічне плато – Пуна. Гори, що обрамляють Пуну зі сходу, піднімаються до 6500 м-коду і закінчуються величними сніговими вершинами — невадос. На південь від Анд різко звужуються. Найбільшої висоти досягають вони в центральній частині (між 32 і 37 пд. ш.), де переважають альпійські загострені форми рельєфу. Тут піднімаються увінчані потужними сніговими шапками найвищі вершини Південної Америки: Аконкагуа (6960 м), Тупунгато, Мерседарьо. Поєднання різноманітних форм рельєфу з різною кольоровою гамою схилів та сніговим вбранням гір створює величну та неповторну красу гірських ландшафтів Анд.

На півночі, від північного кордону до 29° пд. ш., і до річки Парани на сході розстеляється рівнина Гран-Чако, заповнена уламковим матеріалом та алювіальними наносами. Межиріччя Парани та Уругваю – це в основному рівнинна область, складена червоними пісковиками та мергелями, перекритими товстим шаром глинистого алювію та лесу. Північна частина області є лавовим плато, що є частиною лавового плато Бразильського плоскогір’я. Центральна частина Межиріччя — плоска заболочена низовина. А південь — горбиста рівнина, перетнута піщаниковими грядами — кучильяс.

Завдяки різноманітності рельєфу та особливостям геологічної будови Аргентина має багату мінерально-сировинну базу для розвитку промисловості. Але покладів світового масштабу (як інших країнах Латинської Америки) тут майже немає. У західних районах є рудні корисні копалини. Країна виділяється запасами уранових, марганцевих, мідних руд, берилію; є свинцево-цинкові, вольфрамові та залізні руди. За запасами уранових руд Аргентина входить до десятки провідних країн світу.

З паливно-енергетичних ресурсів найбільше значення мають природний газ та нафта. Основні родовища приурочені до осадових порід у прогинах Патагонської платформи та міжгірських прогинів Анд (у провінціях Неукен, Медоса, Сальта) та на острові Вогненна Земля. Достовірні запаси природного газу Аргентини оцінюються у 600 мільярдів кубічних метрів. Видобуток його зріс (особливо з відкриттям родовища в провінції Неукен). У Патагонії є невеликі запаси бурого вугілля.

Аргентина виділяється запасами неметалевих копалин, зокрема сірки. Досить численні поклади різної будівельної сировини (мармур, граніт та ін.).

Водночас геологічна вивченість території загалом низька. Але одна з основних проблем розвитку галузей промисловості Аргентини полягає не стільки у відсутності окремих видів сировини (хоча відчувається нестача коксівного вугілля, бокситів, калійних солей та ін.), як у вкрай несприятливому їх розміщенні (переважно в окраїнних, малообжитих районах). Так, наприклад, у Патагонії (30 % території країни) відзначається поєднання джерел мінеральної сировини та палива, водних та лісових ресурсів. На цей район уже зараз припадає половина продукції гірничодобувної промисловості. Однак у цьому районі проживає лише 3% населення країни.

Природною основою економічного розвитку стали, насамперед, багаті земельні ресурси Аргентини. У структурі земельного фонду сільськогосподарські угіддя займають близько 70% (але переважають пасовища). Розорано значну частину території Пампи. Сприятливе поєднання агрокліматичних ресурсів визначило спеціалізацію країни у МРТ на зерновому господарстві та тваринництві на природних пасовищах.

Серед водних ресурсів Аргентини головна роль належить річкам. Річкова мережа краще розвинена північному сході, де дві багатоводні річки зливаються у спільному гирлі Ла-Плати. Парана – друга (після Амазонки) за довжиною та площею басейну річка Південної Америки. Найбільші ріки Аргентини мають дощовий тип харчування. Основний економічний гідроенергетичний потенціал належить річкам Патагонії, що беруть початок у горах, а також річкам басейну Парани та Уругваю. Але використовується лише невелика частина цього потенціалу.

Рослинність Аргентини відрізняється великою різноманітністю: від тропічних лісів до напівпустель у Патагонії та Пуні. У північному Межиріччі ростуть субтропічні ліси з різноманітним видовим складом. Тут зустрічаються араукарія, що мають цінну деревину, седро, лапачо. На південь переважає чагарникова рослинність; заболочені простори вкриті очеретами, очеретами, лататтям, а піднесені та сухі — луками з багатим трав’яним покривом. Зустрічаються розріджені ліси з акацій, мімоз, страусового дерева, берегами річок — пальмові гаї.

До півдня стає більше відкритих трав’янистих ділянок, південна частина провінції Ентре-Ріос — злакова прерія і представляє вже перехідну область до Пампи. Пампа у перекладі з мови індіанців кечуа означає «позбавлена ​​деревної рослинності». Безкраї степові простори Вологої Пампи були вкриті колись багаторічними злаками — ковилом, перловником, диким просом і барвистим барвистим різнотрав’ям. Однак природної рослинності тут залишилося мало, значна частина території розорана, а трав’янистий покрив, що колись покривав її, служив прекрасною природною кормовою базою для тваринництва, в результаті тривалого випасу худоби, був засмічений бур’янами і втратив свій первозданний вигляд. Для Сухої Пампи характерна ксерофільна рослинність – низькорослі дерева, колючі чагарники, тверді трави. Аналогічна рослинність поширена і на посушливому заході, в міжгірських басейнах, там пучки жорстких злаків та ксерофільних чагарників чергуються з кактусами.

Лісами в Аргентині зайнято 12% земельного фонду. Найбільшу цінність становлять хвойні ліси Межиріччя та вологих Анд, а також ліси кебрачо в Чако. Їхня експлуатація утруднена тим, що вони розташовані у віддалених районах, тому робляться спроби штучних лісонасаджень у обжитому районі — Пампі.

Найбільш освоєні лісові ресурси Чако, але тут внаслідок тривалої хижацької експлуатації, гостро постає питання їхньої серйозної охорони та відновлення. Фауна Аргентини хоч і не така багата і різноманітна, як в інших країнах Латинської Америки, але має чимало ендемічних видів. До них належать пампаський олень, пампаська кішка, магелланова собака. Майже всі ці тварини мешкають в Андах та їх передгір’ях, а також у малонаселеній області Патагонії. У Пуні трапляється реліктовий очковий ведмідь.

На відкритих напівпустельних просторах Патагонії та в саванах Чако поширена пума. В Андах ще зустрічаються вікунья, що володіє м’якою шерстю, і чинчилья (шиншилла) з ніжним сріблястим хутром. Однак і ті, й інші зазнали майже повного винищення. Багато гризунів, броненосців. У Чако, Межиріччі, Патагонії широко поширені нутрії, видри.

У болотах і озерах всюди мешкають водоплавні птахи, багато з яких виділяються своїм яскравим забарвленням. На берегах водойм можна побачити фламінго, чаплю. У лісах зустрічаються колібрі, серед яких є і ендемічні види, наприклад, так званий смарагд, що пурхає, в Патагонських Андах.

Столиця Аргентини може показати туристам як історичні архітектурні будівлі – старовинні будинки, церкви, бруковані вулички; так і сучасні — скляні хмарочоси, скульптури, збудовані з розмахом вулиці та дороги.

Зможе похвалитися величезною кількістю музеїв, запросити до елегантного та розкішного кварталу Ла Реколета, здивувати барвистим районом Ла Бока, продемонструвати найширшу вулицю світу — Авеніду.

Кожне місто зберігає свої таємниці та неповторні місця.

• Квартал Реколето відомий своїм красивим цвинтарем.
• Сальта – статуями Діви Марії та Христа Чудотворця.
• Барилоче – будовою Ель Сентро Сівіко.
• Кордова – старовинною Кордовською мечеттю.
• Росаріо – Палац левів.
• Ушуая – старою в’язницею і “Дорогою Кінця Світу”.
• Дивовижні природні шедеври Аргентини – це, безумовно, водоспад Ігуасу, що входить у топ найкрасивіших місць планети, “Печера рук” неподалік міста Санта Круз, “Місячна долина” (Ісчігуаласто) в провінції Сан Хуан, фантастичне озеро Науель-Уапі в північній Пата інше.

Говорячи про Аргентину, не можна не згадати її незрівнянну першу леді – Евіту Перон. Варто зазначити, що це і батьківщина невтомного революціонера Ернесто Че Гевара, а також всесвітньо відомого футболіста Дієго Марадони.

Доколумбову Аргентину заселяли осілі індіанські племена Діагіта, також на її території полювали племена індіанців, що кочують. Індіанські повстання заважали іспанцям захоплювати та заселяти ці землі. Буенос-Айрес був заснований лише в 1580 році, але протягом наступних 200 років не мав особливого значення. Зниження чисельності індіанців і нерівномірне їхнє розселення, а також їх відмова від роботи призвели до створення величезних ранчо, що розводили корів – асьенд – що, у свою чергу, призвело до появи легендарних аргентинських ковбоїв (гаучо), а також стало джерелом збагачення для кількох “щасливчиків”.

У 1776 році Буенос-Айрес став столицею нового віце-королівства Ріо-де-ла-Плати, свідчивши про те, що регіон вже не потребує іспанського політичного та економічного панування. Так, невдоволення, що триває, іспанським втручанням призвело до революції 25 травня 1810 року і, нарешті, до прийняття незалежності в 1816 році. Здобуття незалежності розкрило гостру регіональну нерівність, яка під час іспанського правління була прихована. Федералісти у глибині країни (консервативні землевласники, підтримані ковбоями та робітничим класом) відстоювали провінційну автономію, тоді як унітаристи у Буенос-Айресі (міщани, які вітали європейський капітал, ідеї, іммігрантів) підтримували центральне правління у столиці. Буенос-Айрес та унітаризм перемогли після періоду руйнівного та тиранічного правління Хуана Мануеля Росаса, привівши до нової ери – економічного зростання, благ та унітарної конституції у 1853 році.

У країну було ввезено вівці, а пампасах почали вирощувати зернові культури. Європейська імміграція, іноземне фінансування та торгівля відчинили двері новому лібералізму. Аргентина стала вразливою до світових економічних проблем. У результаті всі блага були в руках обраних, безробіття збільшилося, тому що фермери були змушені залишити село і вирушити до міста.

Протягом перших десятиліть ХХ століття слабшала роль суспільства в управлінні країною; економічні кризи, ненависть і недовіра землевласників до інтересів британців призвели до військового перевороту 1943 року, що проклав шлях диктаторству Хуана Перона. Маловідомий полковник, який має незначну посаду в Міністерстві праці, Перон отримував президентство двічі: у 1946 та 1952 роках. Пліч-о-пліч зі своєю популярною і сильною духом дружиною Євою він вводив сувору економічну програму. Програма приділяла більшу увагу аргентинській індустріалізації та самовизначенню, і була схвалена фракціями консервативних націоналістів та робітничим класом. Його партія була скинута військовим переворотом у 1955 році, що призвело до вигнання Перрона до Іспанії та введення військового управління країною протягом 30 років з проміжним громадським управлінням. Перон у 1973 році ненадовго повернувся до влади, а помер у 1974 році, передавши владу своїй третині за рахунком дружині Ізабель. Зростаючі економічні проблеми та політична нестійкість призвели до страйків, політичних викрадень, партизанських війн. До 1976 уряд Ізабель перестав справлятися з поставленими завданнями, а новий військовий уряд ввів правління залякування.

Період між 1976 та 1983 роками відомий як роки “Брудної війни”. Протистояння та критицизм були викорінені за сприяння воєнізованих смертоносних угруповань, які, підкоряючись уряду, призвели до “зникнення” від 10 000 до 30 000 громадян. Найвідомішими жертвами цього періоду були (Матері Майдану травня), жінки, які хоробро шукали “зниклих” родичів і часто самі “зникали”.

Цей внутрішній конфлікт, як не дивно, призвів до виникнення “справжньої” війни у ​​південній частині Атлантичного океану – війни за Мальвінські (Фолклендські) острови. Генерал Леопольд Гальтієрі захопив Мальвінські острови у Великобританії, щоб відвернути увагу від аргентинської політичної корупції та економічних прорахунків. Потоки істерії з обох країн закінчилися тим, що британський флот обігнув півземлі, щоби врятувати дрібну точку на світовій карті. Великобританія вийшла остаточним “переможцем”, хоча війна була дорогою та ганебною. Володіння Мальвіськими островами, проте, досі спірне. У червні 1995 року міністр закордонних справ Аргентини пропонував кожному з 2000 остров’ян продати свою національність за 800 000 доларів США. Справа ще ускладнюється тим, що Великобританія вірить у існування там нафтових родовищ, тому подібні спалахи ще продовжуватимуться.

Ганебний провал як у вітчизні, так і за кордоном нарешті вирішив долю аргентинського військового управління, і країна повернулася до своєї конституції 1853 року. Президент Карлос Менем, колишній “пероніст”, провів значні економічні реформи, розпродавши підприємства національної промисловості, відкривши економіку для іноземних інвестицій і піднявши песо до рівня американського долара 1991 року, що зменшило інфляцію з рівня 5000% 1989 року до дивовижного 1% 1999 року. Хоча дані зміни сповільнили інфляцію, вони також призвели до зростання безробіття і тривалої рецесії.

Президент Фернандо де ла Руа був обраний на чотирирічний термін 1999 року; він пообіцяв викорінити корупцію та посилити економічні заходи, щоб збалансувати бюджет Аргентини. Але за 4 роки аргентинці переситилися економічними спадами та безробіттям у 20%. Суворі плани де ла Руа створили ґрунт для національних страйків та мітингів, особливо небезпечних після запровадження урядом суворих обмежень на отримання грошей із банківських рахунків. У грудні 2001 року, коли Аргентина оголосила дефолт розміром 132 мільярди доларів США – найбільший дефолт в історії, її економіка та політика впали. Коли на вулицях країни спалахнули хвилювання, пограбування та громадський хаос, у якому загинули 27 людей, Де ла Руа та його міністри вийшли у відставку.

1 січня 2002 року Едуардо Дуальде став п’ятим протягом двох тижнів президентом. Непохитний “пероніст” Дуальде має популістські та протекціоністські погляди, а скептично налаштоване суспільство ще не забуло про скандали періоду його губернаторства в Буенос-Айресі. Одним із його перших розпоряджень було встановлення реального курсу песо до долара, що негайно призвело до девальвації валюти на 50%. Цей крок не був популярним серед народу, але він був потрібен, щоб відмовитись від подальшої допомоги з боку Міжнародного валютного фонду.

Хорошою ознакою стало те, що девальвований песо виявився стабільнішим на світовому валютному ринку, ніж очікувалося, хоча, можливо, через банківські обмеження. Дуальде планує провести значні зміни в аргентинському державному устрої, наприклад, зробити заміну чинної президентської системи на парламентську демократію. Проте народ сумнівається у таких реформах, оскільки економічні труднощі та корупція в уряді стали звичними. Практично щодня проводяться мітинги, страйки, а люди, які не можуть дістатися власних грошей, трощать банки. Якщо найближчим часом все не втрясеться, то Дуальда матиме проблеми.

Незважаючи на продовжені мітинги і довгі черги біля обмінних пунктів, насильство ніби стихло. Аргентинці чекають наступного кроку МВФ (хоча багато хто звинувачує цю організацію у виникненні кризи) та можливого повернення гіперінфляції. Довго і болісно Аргентина вибиратиметься з глибокої економічної ями.